Ілюстрації до мандрів, пломені Турецького, слов’янський пуп землі, та сама Грета, правда в об’єктиві та перспективні «МУХі» – Марина Полякова рекомендує найяскравіші виставки Києва.

Gallery 83 (вул. Тарасівська, 3 а)

З першого погляду роботи Всеволода Шарка нагадують низку ілюстрацій. Не до однієї книги, до кількох, до цілої бібліотеки. Про що вони можуть розповідати? Про мандри Землею та Космосом, про світанки над далекими теплими ріками, про юних жінок з їх маленькими турботами, про дощ, який стукає по даху старого будинку, про добрих собак, про політ птахів над океанами…

Це літературне враження вже не полишає глядача. Кожна робота відкриває  якусь історію, і гостро хочеться взнати, що там було попереду й буде далі, чи повернеться додому астронавт, який ліпить пасочки на пустій, холодній планеті, чи врятується від  бурі беззахисна людина. До вишуканої акварелі додаються рядки таємних текстів,  паперова аплікація і те, що автор називає «інсталяцією», – металеві планки, старі комп’ютерні плати, клавіатури, і вони теж розповідають свої історії. При тому Всеволод Шарко зовсім не хоче вдарити глядача постмодерністськими «штучками», якось його вразити, ні, це інше – уважна, довірлива, майже дитяча увага до світу, до людей, рослин, птахів та риб, до іржавого металу, який колись був молодим і мріяв про політ до зірок.

Portal 11 (вул. Трьохсвятительська, 11)

До абстрактного живопису Івана Турецького хочеться застосувати термін, який відносився до готики,  – він пломеніє. Кожен окремий елемент великих полотен є язиком вогню, хвилею бурхливої води, королівським стягом, який б’ється на вітру, вбранням людини, яка вийшла на гору, щоб побачити далекий шлях, і завмерла у зачаруванні. Вся поверхня хвилюється, тече, палахкоче, живе. Дійсно, це життя, дорога, спогади, мрії, – і глядач вільний вкладати у абстракції свої асоціації, пригадувати напівзабуті слова та почуття, йти туди, куди кличе гаряче світло.

АВС-арт (вул. Глибочицька, 32 в)

Петро Антип та Микола Бірючинський, як «ми з Тамарою», ходять парою. Вони, земляки з Горловки, склали вдалий художній тандем і доповнюють один одного. І от знову колективна виставка, живопис від Антипа та скульптура від Бірючинського. І знову вони працюють над своєю темою: слов’янське коріння, стародавні міфи, степові вітри, жива земля. Латир-камінь (він же алатир, етимологія слова вкрита туманом) у слов’янській міфології є «пупом землі», з якого росте Дерево життя. Для художників це благодатний символ, який дає візуальний та пластичний простір. І два автори знайшли своє бачення – це дійсно праця у тандемі, коли лінію скульптури підхоплює та продовжує лінія на живописному полотні. Виставка працює до 2 листопада.

Карась Галерея (Андріївський узв., 22 а)

Від слов’янської архаїки до майбутнього, яке вже почалося на тих самих землях, населення й оговтатися не встигло, – новий проєкт Андрія Блудова занурює у віртуальні технології. В останніх серіях  наростає хічкоківська напруга, поступово зникають прикмети реальності, атрибути предметного світу: старі паровози, веселі каруселі, великі тарелі з перевитими спагеті… Натомість з’являються міста-примари з висотними будинками, неонові розчерки на темному тлі неба, «чєловєйніки», набиті багатофункціональними, але не схильними до зайвої рефлексії істотами. Мабуть, вечорами у маленьких кімнатах блимають сині екрани, на яких голограма президента обіцяє світле майбутнє. Які сили, які технології будуть правити (та ні, вже правлять) світом? Що залишиться через кілька десятків років від тих паровозів, карусельних коників, теплих посиденьок у кафешках? Чи не стане наше життя матрицею? Або ж, навпаки, ми повернемося до «лампової» реальності, з жахом розуміючи, що мало її не втратили?

ЦСМ «Білий Світ» (вул. Пушкінська, 21 а)

Між тим, наша реальність могла піти іншим шляхом, ми б могли мати сьогодні, ну, наприклад, варіант лагідного Середньовіччя. Воно було б красивим до  гламурності – без інквізиції, хворих зубів та вогню святого Антонія. Щось таке уявляєш собі перед полотнами Андрія Цоя. Від староєвропейського культурного простору, готики, бароковості та навіть шинуазрі, тут багато:  золоте тло, благородні шрифти, загадкові цифри, витончені бліді обличчя, горжетки та манжетки… Але звідки у дами довгий ніс Буратіно, яким вона робить дірку у завісі, а за нею – ні, не таємниця золотого ключика, а темно-синє небо, густо вкрите зірками, багатоокий Аргус? Чому тендітні дівчатка (точніше, одна дівчина, постмодерно подвоєна) благають над тарілочкою зі шматочком сиру: Help me, cheesus? Що це за маленька гарненька Грета, міцно зв’язана мотузкою, – невже та сама Грета, яка місяць тому підняла на ноги весь світ? У цих роботах надто багато сучасності, гри та іронії, а головну стіну експозиції Андрій Цой власноруч розмалював рожевими каляками-маляками з балончика. Щоб ви не думали, що у мистецтві можна два рази увійти в одну річку: Don’t worry, fake people, keep calm!

Арт-простір «Маяк» (вул. М. Коцюбинського, 6)

Олександр Глядєлов не робить аніяких фокусів, колажів, не розфарбовує (навпаки, гасить до ч/б) фотографію – він, так би мовити, використовує її за прямим призначенням: документує реальність. Це те, що вразило його, змусило примружити око та підняти апарат. І вразило не тільки вдалою композицією, ефектами освітлення, але й своїм глибинним змістом, тим, що можна пишномовно назвати «правдою». Глядєлов знімав у найбідніших регіонах Африки, у сибірських тюрмах, на  Сході України, у дитбудинках, підглядав за життям безхатченків – правди тут із горою. Він фотограф воєнний і фотограф соціальний, завжди готовий спуститися на самісіньке дно пекла.

Національний музей Тараса Шевченка (бул. Т. Шевченка, 12)

Ми досі вели розмову про виставки вже відомих художників, але є на цьому тижні виставка дуже молодих і перспективних. Проєкт «Молоді українські художники» (МУХі) та Щербенко Арт Центр представляють роботи дванадцяти фіналістів конкурсу, які були відібрані міжнародним журі. До шорт-листа увійшли Пьотр Армяновський, Світлана  Бєдарєва, Андрій і Лія Достлєви, Ярема Малащук та Роман Хімей, Олександр Совтисік, Аліна Якубенко, EtchingRoom1 та інші. У цьому році тема конкурсу звучала як «Випробування меж». Учасники, звісно, дуже різні, працюють у різних техніках, практично зі всім спектром сучасних можливостей. Деякі з них вже закінчили профільні навчальні заклади, хтось ще вчиться. Вони намагаються бути «в тренді»: ідеологічний тиск, насильство, тілесність, маніпуляції зі свідомістю, ґендерні відношення, ЛГБТ-проблематику тощо. Конкурс «МУХі» та фінальна виставка для них – це путівка у життя. Хтось впевнено піде широким шляхом, хтось, може, заблукає. А ми будемо спостерігати.