Головні книжки 2019-го: вибір «Іншого Києва»
В антологічній серії видавництва «Абабагаламага» цього року вийшла збірка Василя Голобородько, одного з найвідоміших поетів так званої «Київської школи». Видавці в анотації нагадали, що 1966 року Голобородько написав пророчого вірша, який починався так: «Викрали моє ім’я…». І згодом в нього таки викрали ім’я, назвавши ним головного героя славнозвісного серіалу «Слуга народу»… Проте справжній Голобородько – поет, а не якійсь там самозванець з Кварталу.
Викрали моє ім’я
(не штани ж — можна і без нього жити!)
І тепер мене звуть
той, у кого ім’я викрадено.
Я вмію сіяти і мурувати білі стіни,
і коли я посію, то всі дізнаються, що сіяв той,
у кого ім’я викрадено,
а на білих стінах я завжди пишу:
стіну вибудував той, у кого ім’я викрадено.
…
«Лаурус» видав «Повсякденний сталінізм» Сергія Єкельчика у перекладі Ярослави Стріхи.
Оля Гнатюк: На українському книжковому ринку Повсякденний сталінізм є вартою уваги новинкою не лише з формального погляду, а передовсім тому, що Автор презентує інший підхід до дослідження сталінізму, ніж це прийнято в українській історіографії, прикладом чого була вже його Імперія пам’яті. У фокусі Повсякденного сталінізму – останнє десятиріччя правління Сталіна (1943–1953), тим часом абсолютна більшість українських дослідників сталінщини концентрувала увагу на довоєнному періоді (в основному на 1930-тих роках). Саме звідси й випливає й друга суттєва відмінність – основною темою книжки Єкельчика є ритуали, а не репресії. Ясна річ, це не означає, що в період 1943–1953 рр. репресій не було чи вони не заслуговують на всебічне вивчення, однак їхні масштаби зменшилися, та й сама система модифікувалася. Нарешті, третя різниця – це увага до локальної історії (хоч Повсякденного сталінізму не можна зарахувати до категорії краєзнавства чи києвознавства). Наслідком такої зміни ракурсу – часу, місця та подій, є не просто охоплення маловивченої ділянки, таке собі доповнення до ґранд-наративу, а кардинально відмінний погляд на сталінізм – не крізь призму репресій, культу особи чи чергових постанов ЦК компартії, а з перспективи рядових співучасників ритуалів.
В «Критиці» вийшла нова книга Олександра Зайцева «Націоналіст у добі фашизму», начерк інтелектуальної біографії Дмитра Донцова. Отже український «інтегральний націоналізм» між двома світовими війнами, на тлі європейських праворадикальних ідеологій та через світоглядну еволюцію його головного представника.
Є незаперечним фактом, що Донцов перейняв і пересадив на український ґрунт деякі ідеї інтеґрального націоналізму, поширювані в Европі від кінця XIX століття. Проте в історії інтелектуальних течій, як слушно спостеріг Марк Бльок, самим фактом запозичення «іноземних формул» нічого не можна пояснити. «Бо завжди залишається проблема: чому запозичення відбулося саме в той час, ні раніше, ні пізніше? Для зараження потрібні дві речі: ґенерація мікробів і, в момент захворювання, відповідний “ґрунт”».
Самая обсуждаемая русская книга 2019-го – эпическое исследование калифорнийского историка Юрия Слезкина о насельниках Дома правительства. В London Review of Books «сага о русской революции» была названа «советским аналогом “Войны и мира”». Иными словами, это большой документальный роман о советской цивилизации – о возвышении и падении семей, об отцах и детях, о любви, смерти и памяти.
Юрий Слёзкин: Я не считаю этот дом средоточием всей истории революции. Это жилище определенных людей определенных взглядов, определенной судьбы, принадлежащих к определенному поколению, — это для «рамки» важно. Но, конечно же, эта книга о памяти: она основана на воспоминаниях, на конструировании памяти, и сама является как бы застывшей памятью или попыткой соткать из разных воспоминаний что-то новое. Мои главные источники — самые живые, самые для меня важные — интервью, а это, так или иначе, общение с памятью, наблюдение за тем, как люди эту память создают. Это попытка выслушать заготовленный текст (у нас у всех есть разные заготовленные тексты про других и про самих себя) и попробовать сбить человека с этого текста, чтобы выйти на какие-то другие воспоминания.
Еще один (посмертный) памятник советской цивилизации – поэма Тимура Кибирова «Сквозь прощальные слезы» с построчными комментариями Романа Лейбова, Олега Лекманова и Елены Ступаковой вышла в издательстве ОГИ.
“Поэма Тимура Кибирова представляется нам поэтическим высказыванием, максимально выразившим эмоциональный опыт поколений, которые в зрелом возрасте застали эпоху распада коммунистического проекта. В этом отношении в истории литературы она оказывается зеркальным двойником «Двенадцати». Блок в 1918 году слушал музыку Революции. Кибиров семьдесят лет спустя вслушивался в скрежещущую какофонию распадающегося советского мира, переводя ее на язык русской поэзии конца века.”
Вторая книга стихов Михаила Гронаса называется «Краткая история внимания», она вышла почти через два десятилетия после первого его сборника и названа «самой долгожданной книгой в русской поэзии последнего времени».
Как в тех стихах Баратынского о душе, что свершила свой подвиг, свою работу раньше тела и смотрит на него как бы свысока и сбоку, так и язык у Гронаса существует как бы отдельно и совершает свою работу «в присутствии любви и смерти».
1.
Вот и мне прокололи ладонь смотрят в нее говорят
долдонь дурак ничего не помнишь
Это чужой язык враг лег на покой стал на постой его
никак не прокормишь
Желтые зубы его лошадей выедают солому из стен
моего глинобитного дома
Я не твой я не так я по-другому а как пока не припомню
2.
это ты это я это между нами
это океан с двумя днами
но я — ни на одном
посторожи мою душу
пока я
не вернусь, захлебываясь, спотыкаясь
русская речь
я пройду тебя снова
и выйду на одну остановку
раньше чем смерть
