«Ласкаво просимо в еру неопостмодернізму!» – говорить наша колумністка Ірина Белан. Мандрівниця, журналістка, дослідниця сучасної візуальної культури, вона відвідала чергову Desіgn Art Nіght у Брюсселі та розмірковує разом із читачами «Іншого Києва», на які питання має відповісти сьогодні успішний дизайнер.
Перше, що ви побачите по дорозі з абатства Камбр до парку Тенройкен, – дві величезні бетонні споруди з янтарним склом овальних вікон праворуч, прямо поруч зі станцією метро «Бойсфорт».
Чому ви рухаєтесь до парку Тенройкен? Чому б і ні? Для бігунів, ходоків та власників собак парк, якому торік виповнилось 120 років, одне з найліпших місць у Брюсселі. Чому ви опинились в абатстві Камбр? А чому б і ні? Його регулярним парком приємно гуляти, хоча сам монастир, заснований у ХІІ столітті, припинив своє існування завдяки Великій французькій революції, тобто у кінці XVIII століття. Зараз він представлений однією церквою. В інших будівлях монастиря працюють Бельгійська національна географічна асоціація, Школа візуальних мистецтв та Вища архітектурна школа Камбр. Випускником останньої був архітектор Константін Бродзкі (Constantin Brodzki), котрий спроєктував ті самі домінантні споруди, які ви побачите по дорозі з Камбра.
Вони з’явились у 1970 році завдяки співпраці Бродзкі із CВR, місцевою цементною компанією. Щоб популяризувати свій матеріал, компанія обрала єдине оптимальне рішення – зробити свою штаб-квартиру його рекламою, долучивши до роботи одного з найперспективніших на той час архітекторів Бельгії. Бродзкі спроєктував споруди із 756 овальних блоків, у яких не було передбачено додаткових рам для вікон. Скло інсталювали прямо у середину блоків під час монтажу. Ця техніка використовувалась у Бельгії вперше. Мабуть, саме тому п’ять років потому споруди були занесені у місцевий список історичної спадщини. Може і тому, що модерністських будівель такого рівня та масштабу, – у кожній дев’ять поверхів над землею та ще три підземних, – у Бельгії небагато. Або тому, що для їхніх інтер’єрів дизайнери бельгієць Джуліус Вабб та американка Флоренс Кнолл спроєктували усе: меблі, стінові панелі, декор, навіть дверні ручки та кнопки ліфта.
У 2017 році CВR поступилися місцем коворкінговій компанії Fosbury & Sons. Їй зараз належать коворкінги у Брюсселі, Антверпені та Амстердамі. Є декілька фактів, що мене причаровують у Fosbury & Sons.
Якщо ви подумали, що компанія була так названа на честь батька-засновника, ви помилились. Дік Фосбері – американський легкоатлет. Ще зі школи він страждав через те, що ніяк не міг подолати висоту у півтора метра. Вдосконаливши техніку та потрапивши до національної олімпійської збірної, він здобув для країни золоту медаль на Олімпіаді 1968 року, стрибнувши абсолютно новим способом – головою уперед. Способом, який з того часу називається «фосбері-флоп». Чому засновники бельгійської компанії Fosbury & Sons вважають себе духовними синами Діка? Який фосбері-флоп вони винайшли? Яку висоту подолали?
Вони перші почали співпрацювати з місцевими дизайнерами та галереями. Кожен їхній коворкінг – це своєрідна прогулянка по історії дизайну та мистецтва. Вони самі шукали декор і аксесуари по «блошках» Брюсселя, Марракеша, Парижа, зверталися до галеристів, які наповнили коворкінги артоб’єктами та створили атмосферу гостинного дому пересиченого європейця, який поважає комфорт (переважно свій комфорт) і знається на ціні та цінності речей. Здоровий егоїзм ніхто не відміняв. Є у англійців слово «sophіstіcated», яке точно описує простори коворкінгів Fosbury & Sons. Це гармонійно вкладається в ідеологію модернізму, адептом якого був Бродзкі. Основа всього – людина з її потребами, мріями, планами, навіть з межами, фізичними межами, її тіла.
Логічно, що саме тут уже вшосте відбувається подія формату Desіgn Art Nіght (співзасновником якої є дизайнер і художник Maarten Statіus Muller). Вона пройшла 2 березня і була присвячена тижню колекційного дизайну Collectіble, який відкриється 9 березня. Спікерами виступили французька дизайнерка Roxane Lahіdjі, швейцарські дизайнери Studіo Eіdola та бельгійці Daan De Wіt і Elіas Van Orsaeghen.
Нічого не змінилося. У фокусі дизайнерів, як і раніше, людина. Але не міфічна людина, не потенційний клієнт, не цільова аудиторія, у визначенні якої збили ноги наші маркетологи, а сам дизайнер. Запитання «Хто?» актуальне, як ніколи раніше. У кожній презентації я побачила сильну особистість, яка рухається за своїм егоїстичним бажанням самореалізації. Здоровий егоїзм ніхто не відміняв. Скажи мені, хто ти, і я скажу тобі, який у тебе дизайн.
Друге актуальне питання, яке стояло перед дизайнерами-модерністами, – «Що?», що саме ти проєктуєш? Воно також залишилось. Але теж було скориговане. Типологія предметів залишається незмінною століття. Наші з вами тіла не отримали ні третю ногу, ні додаткову руку, у нас не виріс рудиментний хвіст… Так, ми стали вище зростом, тому спинки стільців та крісел зараз роблять вищими за ті, що були у середині минулого століття. Але критично нічого не змінилося, тому чекати на появу нового типу меблів чи освітлення не потрібно. А потрібно шукати, з чого саме ви будете виготовляти меблі. Питання «Що ти проєктуєш?» змінилося на «Що ти використовуєш?».
В основі пошуків дизайнерами нових матеріалів я бачу екологічну сторону. Балачки про стовідсотково перероблений пластик уже нікого не обманюють, а застосування дерева, самого екологічного матеріалу, призводить до вирубки лісів. І тому я знаходжу у цих пошуках, по-перше, стурбованість плачевним станом екології, а, по-друге, втілення природної цікавості – риси, без якої дизайнера не існує.
Кожний зі спікерів дав свою відповідь на це запитання. Roxane Lahіdjі розробляє меблі із солі. Дизайнерку Denіzay Apusoglu та архітектора Jonas Kіsslіng зі Studіo Eіdola цікавлять локальні швейцарські ландшафтні матеріали. Вони роблять об’єкти зі звичайних каменів і взагалі з усього, що лежить у нас під ногами. Так, із грязі також. А Elіas Van Orsaeghen застосовує бетон, на якому залишає відбитки натуральної деревини.
Ласкаво просимо в еру неопостмодернізму!
Світлини: Ірина Белан, Fosbury & Sons, Studіo Eіdola, Elіas Van Orsaeghen, daandewit designstudio