Екоактивісти залили картину супом, екоактивісти приклеїлися до картини… як ви реагуєте на такі новини? Вам здається, що захисники екології хочуть сказати щось дуже важливе і не мають іншої можливості звернутися до світу, чи ви відмахуєтесь від таких повідомлень, як від повних дурниць? Колумнистка «Іншого Києва» Ірина Белан згадує про те, яким був екоактивізм наприкінці минулого століття, а також ставить питання: чому страждає саме мистецтво?

Героями мого радянського дитинства були активісти Greenpeace. Не пам’ятаю, скільки мені було років. Пам’ятаю страх та захоплення, коли я у новинах побачила маленький, та що там маленький – крихітний зелений надувний човен із надписом Greenpeace, який наскакував на величезні кораблі. Людей, які сиділи у човні, накривало хвилями з головою, а згори з брандспойтів їх поливали водою. Я відчувала страх, захоплення та холод.

Це могла бути акція 1982 року, на той час Greenpeace вже було одинадцять, проти британської компанії Gem, яка намагалася скинути діжки з ядерними відходами в Атлантичний океан. Або одна з акцій кампанії Save the Whales, які проходили з 1980-х років проти комерційного вилову китів у Атлантичному та Північному Льодовитому океанах.

У 1995 році активісти Greenpeace прикували себе до платформи Shell. Компанія намагалась затопити непотрібну вже їй платформу, до речі, з дозволу Британського парламенту. Після протестів Shell розібрали її на суші. Через вісімнадцять років активісти знову спробували «дістати» Shell. Шестеро дівчат видряпалися на найвищій тоді у Європі хмарочос The Shard, розташований напроти штаб-квартири Shell. Подолавши висоту у 310 метрів, вони розвернули банер Save the Arctic («Врятуйте Арктику»).

У 2006 році човни Greenpeace заблокували біля Гавайських островів китайське судно з незаконним уловом. Активісти лягали на залізничні рейки, приковували себе до бульдозерів, крали китове м’ясо з китобійних кораблів. За це у 2008 році двоє японських активістів отримали умовні строки. У 2015 році французькі спецслужби підірвали корабель Rainbow Warrior («Воїн веселки»), члени екіпажу якого планували протести проти ядерних випробувань Франції на атолі Муруроа. На цьому кораблі загинув нідерландський фотограф Фернанду Перейра. З боку активістів їхні дії були ненасильницькими для інших і доволі «некомфортними» для них самих.

Я змогла пригадати тільки одну акцію, до якої вони долучили об’єкт мистецтва світового значення. 16 березня 2006 року активісти піднялися на статую Христа у Бразилії, де на висоті 39,6 метра розвернули банер у підтримку біорізноманіття.

У травні 2021 року 36-річний екоактивіст, одягнений жінкою, кинув торт у картину «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі. Він порекомендував відвідувачам Лувру подумати про Землю, коли охорона виводила його із зали. У червні 2022-го представники організації Just Stop Oil приклеїли себе до рами картини Вінсента ван Гога «Квітучі персикові дерева». Організація була заснована у лютому 2022 року. За місяць її активісти знову приклеїли себе до рами, на цей раз Джона Констебла «Віз для сіна» в Національній галереї в Лондоні.

У жовтні 2022 року у Потсдамі дві представниці екоорганізації Last generation розмазали картопляне пюре по картині Клода Моне «Стіжки сіна» та приклеїли себе до стіни поряд. На той час організації виповнився один рік. У тому ж місяці того ж року у Римі активісти з організації Just Stop Oil кинули суп із томатів у полотно Вінсента ван Гога «Соняшники». Наприкінці жовтня вони знову атакували картину, на цей раз обравши «Дівчину з перлинною сережкою» Яна Вермера у Королівській галереї Мауріцгейс у Гаазі.

У червні 2023-го в Стокгольмі дві дівчини у футболках із логотипом екоорганізації Återställ Våtmarker обмалювали рожевим картину Клода Моне «Садок художника в Живерні» та приклеїли себе до її захисного скла. У жовтні в Лісабоні двоє активістів із Climáximo collective приклеїли себе до картини Пабло Пікассо «Жінка у кріслі». З останнього – 6 листопада цього року два члени Just Stop Oil розбили захисне скло картини Дієго Веласкеса «Венера перед дзеркалом» у Національній галереї Лондона. До речі, у 1914 році канадська суфражистка Мері Річардсон порізала це полотно подрібнювачем від м’ясорубки, намагаючись привернути увагу до арешту своєї британської колежанки Еммелін Панкгерст.

На цьому місці я планувала написати, що сидіти на підлозі у теплому музеї приємніше, ніж стрибати на хвилях в океані. Але відривати долоні від стіни – це задоволення нижче середнього. Just Stop Oil та Last generation – молоді за віком союзи. Молоді – тобто амбітні, несамовиті та дикі. Я дуже далека від моралізаторства. Я не схильна до того, щоб давати оцінку їхнім діям. Я б хотіла їх просто ненавидіти. Мені так було б простіше.

Але усі їхні акції не про них. Вони про нас. Маргарет Клейн Саламон, екоактивістка та віцепрезидентка Climate Emergency Fund, який фінансує Just Stop Oil, стверджує, що «томатний» протест із «Соняшниками» був найуспішнішою акцією усього екоруху за вісім років. Якщо я правильно зрозуміла пані Саламон, медійний вихлоп від акції з Ван Гогом був сильнішим, ніж від промови Грети Тунберг 23 вересня 2019 року на саміті ООН, присвяченому кліматичним проблемам. Уперше за останні вісім років їм вдалося відгризти місце у медіапросторі, щоб привернути увагу до проблем екології. Впродовж майже двох років ми слідкуємо за новинами гарячої фази війни в нашій країні. Новини війни, яку ми ведемо з природою, зацікавлюють нас у стрічках виключно завдяки скандалізованим акціям активістів. Здається, ми не залишили їм вибору.

Я пригадала фільм «Останній нащадок Землі» Альфонсо Куарона 2006 року. Куарон зняв «I твою маму теж», «Гравітацію», але для мене він був і залишиться найліпшим із режисерів, якій екранізував книжки про Гарі Поттера. Куарон блискуче зрежисував «Гарі Поттер та в’язень Азкабану». За два роки після Поттера він узявся за роман-антиутопію «Останній нащадок Землі» британської письменниці Філліс Дороті Джеймс, дії в якому відбуваються у 2027 році, тобто вже через три роки. Вісімнадцять років на Землі не народжується жодної дитини. Жінки втратили фертильність. Країни поступово опиняються у хаосі. Люди виходять на вулиці, вбивають один одного та починають руйнувати… музеї, вони знищують картини та скульптури. Навіщо потрібно зберігати мистецтво, якщо його нікому передавати? Можливо, що умовне, поки умовне, руйнування предметів мистецтва, яке ми спостерігаємо зараз від екоорганізацій, народжено подібними до тих, що вигадала Філліс Дороті Джеймс, безнадією та розпачем.

Я зберегла гарні новини під кінець. Активісти обрали мистецтво ціллю своїх вандальних акцій не випадково. Мистецтво займає в нашому житті більше місця, ніж ми усвідомлюємо. Ми щиро обурюємося, коли читаємо про черговий акт вандалізму. Обурення – це вже половина справи. Залишається трішки – усвідомити важливість мистецтва та зробити все, щоб його було кому успадкувати.

Зображення з відкритих джерел. Головна світлина – активісти Just Stop Oil  біля картини Дієго Веласкеса «Венера перед дзеркалом» © Just Stop Oil