InKyiv публікує главу з нової книги Маркіяна Прохасько. Представляє книгу його батько, Тарас Прохасько.
Ця книжка передусім — про місто.
У кожному з цих текстів є присутнє місто, і також є присутня вода. Вода як символ плинності, змінності, проминання. Маркіян є істориком, і йому, напевно, дуже важливи оці історизми, ця плинність, зміна різних речей. Йому не байдуже минуле, і воно присутнє як живий елемент, і часто ця еволюція пов’язана з болем, тому що зміни, плинність не завжди ведуть до кращого.
Як би не було, а ця книжка є ностальгічна. У ній присутній певний жаль за тим, що було, і чого вже ніколи не буде. Мені подобається те, що вона написана в консервативному, архаїчному стилі, не побудована за схемами, як пропонують писати бестселери, чи ще якісь успішні тексти. Це дуже рефлексивна книга, яка ностальгуюче перегукується зі старою практикою, технікою читання й писання — повільно, без особливих акцій, але вона переповнена різними нюансами і відчуттями.
Мені дуже приємно, що мій син, Маркіян, її написав, це його дуже самостійна, власна праця без якогось мого втручання чи мого впливу. Це є він сам, такий, яким він є.
Маркіян Прохасько. Нестримна сила води — Львів : Видавництво Старого Лева, 2018.
Мікросвіт
Весняний світ після дощу — як куляста біла кульбаба. А ти йдеш від парашутика до парашутика і п’янієш.
1. Інколи дуже хочеться закарбувати запах. Найбільше до цього спонукає осінь. Дні ще теплі, але відчувається, що тепло те знесилюється перед дощами. Повітря і земля то розігріваються, то холонуть. Ні з чим не сплутати запах початку осені. Якби ж існувала потаємна кімната не дуже великих розмірів із дерев’яними стелажами, а на тих не дуже високих та не надто численних полицях містилася б обмежена кількість прозорих кульок з якоюсь есенцією всередині. Ці кулі здатні були би закарбовувати запахи. Треба було б узяти одну й подумати про те, що породжує улюблені пахощі. Береш кульку й думаєш про Свято Миколая, мандарини й те, як здираєш із них шкірку, а сік бризкає малесенькими краплинами тобі перед обличчям. Ти вдихаєш, і стає так кисло-солодко, що аж бррр… І слина тече, а по тілу бігають мурашки. Кулька спалахнула б ізсередини приємним мандариновим світлом. Щось схоже на мікромандарини та їхні малесенькі дольки кружляло б у тій освітленій ізсередини оранжевим прозорій кульці.
Спочатку в кімнаті було б темно — треба було би присвічувати собі ліхтарем чи свічкою. Але потім, коли кульок ставало би більше, — яснішало б. Проте жодна кулька не була б, наче ліхтар: навіть коли всі клітинки були би заповнені, долівки чи стелі не було б видно — доводилося б орієнтуватися лише за мерехтливими круглячками на різній висоті. А кульки були б дуже різні. Ось, до прикладу, бульбашка із запахом початку осені. Знизу трохи зеленого — він би хлюпотів, наче вода в озері. Посередині — різноформні краплі коричневого, жовтого і знову зеленого. А згори — блідо-синя каламуть з домішком білих пухнастих хмаринок. Кавова запахокулька мала би брунатно-кавові забарвлення різної інтенсивності. Там всередині щось перетікало би згори донизу і збоку догори. Чорна-чорна кава лилася би справа наліво і ставала б омолочненою, і у тій лагідній субстанції тонули би шматочки білого шоколаду. Брунатна суміш заворожувала б очі. Запахокульок було б, може, кількадесят. Варто було би дуже й дуже ретельно добирати найкращі й найвитонченіші запахи зі всього свого життя.
2. Одного разу, після зустрічі з папугою, клітку якого накрили покривалом — і він заснув, я замислився про таке: якби люди також засинали з настанням темряви? Так, як деякі звірі. Ти собі щось робиш, а тут ніч надходить — і одразу йдеш спати. А якщо ніч застане в дорозі? Довелося б вимикати двигуни і зупинятися до ранку. Людство було б тоді зовсім іншим. Та що там, не було б в історії всіляких там ночей якихось там ножів, коли одні різали інших — своїх опонентів. Усі би спали. Не було б нічних злочинів, нічних переглядів фільмів жахів, нічних прогулянок пляжем чи інших нічних епізодів. Комп’ютерні ігри, базовані на історіях про нічні перегони, були б іще більше наближені до фантастики. Хтось би вигадав бабайків, які вночі не сплять і завдають усякої шкоди беззахисним людям: б’ють у кухні улюблені горнятка чи вмикають гучну музику. Жуль Верн вигадав би апарат для подолання сну. Альберт Айнштайн сказав би, що не спати вночі — якщо прискоритися до швидкості звуку — можливо. А вчені з усього світу намагалися б винайти якнайефективніші і водночас безпечні протизасинальні засоби.
Натомість великою рідкістю була би хвороба (хоча деякі лікарі з політкоректності називали б її відхиленням, а більшість мрійників хотіла б на неї захворіти), коли людина не засинала б, незважаючи на відсутність сонячного світла чи його замінників — основних компонентів протизасинальних засобів. Таких людей було б одиниці. Дехто намагався б вилікуватися і стати нормальним. Інші зухвало б чинили найнеймовірніші зухвальства, пов’язані передовсім із переміщенням дуже цінних речей із того місця, де їх поклали, у те місце, про яке ніхто не здогадується. А також були б експериментатори, які лазили б по дахах та через огорожі до сусідів із суто наукового інтересу. Хтось, якби знайшов собі пару зі схожими особливостями, міг би все ж таки гуляти нічним пляжем. А інші просто мали би трохи більше часу на те, щоб подумати, почитати уривок із книжки чи намалювати приблизну схему зоряного неба — і навіть не намагалися б комусь довести, що це їм не наснилося.
3. Перше, що бачиш, — білі бульбашки, а за ними — водяна темінь, приємна, не така, що не видно навіть простягненої руки, не така, що у ній все розчиняється. Темінь, крізь яку можна бачити продовження цієї темені. Також ніжнозелену. Там, вгорі, десь на сантиметрів дванадцять під поверхнею, — розлита молочна лазурність: неначе вершки на каві. Вона не розчиняється, але із глибиною розмивається. Зверху — шар світла, яке плямами (адже вода хлюпоче, і на її поверхні є горбинки та рівнинки), подібно до крапель олії на поверхні бульйону, мерехтить. Ті плями пропускають крізь себе масив світла, як вікно, а також окремі сонячні промені, які пронизують товщу, неначе пробиваються поміж кронами дерев. Врешті, довершує це той мікрометр, на якому зустрічаються вода і небо. У цьому рідкому тонесенькому іскристому льоді, так дрібно хвилястому, наче найменші піщані дюни, дрібні, як луска крокодила або як перисті хмари, виднілося блакитне небо, там, за поверхнею, за горою, за горизонтом; небо призахідне й свіже. Вистачало б пам’ятати лиш це. Але завтра та сіра хмара, що наблизилася з одного боку горизонту, накриє все дощем і вічним ранком.
4. Літня Білорусь неймовірно барвиста. На соковито-зеленому й насичено-блакитному тлі — салатові дерев’яні веранди із жовтими вікнами, какавово-білі коти на клаптиках світла, жовті цистерни й червоні прямокутники на металево-сірих лініях аж до горизонту. На синьому тлі — сині хатки. Посеред зеленої трави — зелені будиночки. І бурі, з оранжевими дверима чи зеленими підвіконнями. Сині очі в коричневих стінах. Білі смуги на червоних машинах. Малюнки ромашок на вишневих дошках. Світло перемішане з тінню на фактурах червоної цегли. Розсип листя у воді, намащеній тонким шаром світла. Блакитне заламування неба у жовтавій від піщаного дна озерній гладі.
5. Яка б не була пора року — одне ввечері за моїм вікном не змінюється. Помаранчевий вуличний ліхтар. Інколи прямокутне віконечко у дверях на двір запотіває, і тоді за вологою видно лише чорноту, просвічену оранжевим відтінком. Довкола більше нема світла. Той ліхтар висить вказівною зіркою, натягнута нитка світла від якої прив’язана до мого погляду. Ця нитка пробиває восени покручені крони сірих і голих дерев. Пробивається крізь терни листя влітку. Пропалює, наче хвостом комети, яка пролітає над поверхнею тендітної планети, слід, що розтоплюється у гранулах сухого снігу на просторі між нами; розчиняється у краплях дощу, розсипаних на гладенькому підмурівку; розмішується із темрявою, надаючи їй магічного бриніння.
