6 кращих українських книжок 2018-го за вибором In Kyiv:
2 прозові, один віртуозний віршований переклад та 3 нон-фікшн, Мерідіан Черновіц, Видавництво Старого Лева, дубль Лаурус і дубль Критики.
Юрій Андрухович. Коханці Юстиції. Роман. – Мерідіан Черновіц, 2018.
«Паранормальний роман», який складається з восьми-з-половиною серій і «аж волає на кінематографічну реалізацію». Цією книгою можна подорожувати як постмодерним каталогом з творчості Патріарха, шукати та знаходити автоцитати, прозорі натяки, алюзії і таке інше, доки в останній «серії» не вбачаєш «безголового трупа», і розумієш, що це вже «Дванадцять обручів», а за ними будуть «спогади про себе», тобто подорож закінчено.
Докладніше тут.
Андрій Бондар. Церебро. Львів: Видавництво Старого Лева, 2018.
«Це-ребро» – кілька невеликих оповідей про те, що людина створює з себе самої. Тобто про літературу. А герой – письменник, той що пише оті рядки, а ви їх читаєте. Він подорожує – Європою та Україною, він спостерігає людей і тварин, він спостерігає літературу як таку. І він пише про життя, але не зовсім таке, як воно є. Проте, – а яке воно є? Хай Ейнштейн на обкладинці, яку намалювала неймовірна Олена Грозовська, дає відповідь.
«…Про те, що це очисний катарсис, ти дізнаєшся не одразу. Одразу ти довідуєшся, що ти ідіот».
Льюїс Керрол. Полювання на Снарка / Переклад Юрка Бознаяка. — Київ: Laurus. 2018.
Перший український переклад абсурдистської клясики від Люїса Керрола. Восьмисказну поемагонію переклав Юрко Бознаяк, більш відомий як Юрко Позаяк. А оформила книжку та й зобразила усіх тих діючих осіб та виконавців, чиї імена починаються на літеру «Б», і які, подібно до гомерівських героїв, знарядили корабель та рушили полювати на таємничого Снарка, талановита і дотепна Дарина Лисенко.
Отже, уривок з віршованої рецензії-сказу Ірванця:
Нездоланний той текст, наче крекс, пекс і фекс,
Дуже круто й химерно зримований,
Це поема така, і вона нелегка
Для тлумачення іншими мовами.
Розтлумачити те, що той Керролл плете,
Не утне й талмудиста пейсатий.
Неймовірний абсурд. Лиш творець-деміург
Є способен таке прописати.
Його знає усяк — це Юрко Позаяк,
Той що пише, лірично, пісенно.
Та переклад цей свій він зробив бозна-як,
Власне, звідси й взялося це псевдо.
Георгій Касьянов. «Past continuous: історична політика 1980-х—2000-х. Україна та сусіди».— Київ: Лаурус-Антропос-Логос-Фільм 2018
Історична політика як вона є: її визначення, її формування, застосовуння і зловживання нею.
Історична пам’ять як вона є: її практики, націоналізація пам’яті, «війни пам’яті». Нарешті, як війни пам’яті транслюються у війну реальну?
Титульну Past continuous можна читати як метафору «довгої тіні минулого» за Алєйдою Асман, проте це також і граматична метафора, що описує memory studies. А «Україна та сусіди» на титулі означають, що історична політика України описана тут контекстуально.
«Past continuous» – відкрита декларація ліберального історика, який не має жодного сантіменту до «національного романтизму» та послідовно викриває маніпуляційні механізми «націоналізації» та «совєтізації».
Сергій Плохій. Царі та козаки. Загадки української ікони. Переклад з англ. Т. Григор’євої. Київ: Критика, 2018.
Сергій Плохій вписує іконографію «козацької Покрови» в складний і контроверсійний контекст політичної, інтелектуальної, конфесійної та культурної історії Гетьманщини і Правобережної України й аналізує, в який спосіб риторика козацької ікони, добір і потрактування зображуваних на ній осіб – передусім монархів, ієрархів, гетьманів і старшини – відбивала постання, протиборство і взаємодію в свідомості та практиках тогочасної людини різних конкурентних мітів, ідеологій, ідентичностей (зокрема руської православної, унійної, малоросійської та ін.), змагання різноспрямованих лояльностей, конфлікти інтересів численних груп і прошарків ранньомодерного перехідного суспільства.
Тетяна Григор’єва, перекладачка: Книга насправді не про ікони. Це приклад того, як із казусу – маленького зображення – вчений виходить на дуже велике дослідження настроїв козацької старшини. Пише про зміну лояльності до сусідів. У такий спосіб можемо побачити на власні очі їхні вподобання. Як вони замовляли ікони та кого хотіли бачити на них, поруч із ким. Так можна простежити розвиток суспільства протягом півтора століття
Йоханан Петровський-Штерн. Штетл: золота доба єврейського містечка / Переклад з англ. Я. Стріхи. — Критика, 2018.
Ярослава Стріха, перекладачка: Коли ми чуємо «штетл», ми уявляємо злиденне містечко, яким налякано порхають субтильні і всі до одного побожні юдеї. Образ поширений, але редуктивний: заснований на гіркій ностальгії після Голокосту й далеко не найсвітлішій сторінці в історії штетлів, він не враховує золотої доби — це десь кінець XVIII-перша третина ХІХ століття — коли штетл був великою економічною і культурною силою, із якою потрібно рахуватися.
Штетлу у розквіті вже не існувало. Ця східноєвропейська Атлантида відійшла у минуле і забрала з собою своїх своєрідних мешканців, їхні ремесла, матеріальну культуру та мрії.
Ми, звісно, можемо оплакувати її занепад, забуття й остаточне знищення у пожарищі Голокосту. Багато хто так і робить. Цінуймо уламки спогадів нечисленних зацілілих, але й не забуваймо історії штетлівської величі, його строкате життя й нестримне завзяття. Ми можемо – й мусимо – вивчати, яким був штетл на піку слави, і саме цьому присвячено дану книжку.
Докладніше тут.
