Віктор Єленський: Міські історії
У ранньому дитинстві я жив у класичній київській комунальній квартирі на вулиці Саксаганського. Це був складно влаштований соціальний організм з усіма належними комуналці атрибутами: безліччю поштових скриньок і різноголосими дзвінками на дверях; з гроном унітазних сидінь у вбиральні, з гучними скандалами і слізними примиреннями.
Недільним ранком комуналка кипіла. Сусіда Кроль, верткий дядько, який 12 місяців на рік ходив у сірому макінтоші й армійському кашкеті, лагодив швейну машинку в коридорі. Моя експресивна бабуся казала, що поки її чоловік (мій дід) стікав кров’ю на фронті, Кроль перепродував сірники десь у Саратові. І що це він писав на сусідів доноси у 1937-му. Це вона казала йому в очі за великого скупчення сусідів – комунальний формат передбачав, як би ми зараз сказали, відкритість і прозорість. Кроль бабусю побоювався. Там таки в коридорі розвішувала білизну Ніна – молодиця, якій бабуся навпаки, симпатизувала, хоча вважала, що та не вміє «поставити себе» з чоловіками і тому їй з ними не таланить.
Під білизною гасав на триколісному велосипеді жадібний хлопчик Славік, який нікому і ніколи не давав покататися. У майбутньому ця якість йому прислужиться – Славік відкриє чи не перший у Києві ломбард.
У цьому ж коридорі відбувалося водночас і багато інших важливих подій. Сусіди обурювалися безсовісністю дяді Фєді, який надчасно експлуатував вбиральню і намагалися достукатися до його сумління.
На когось впали ночви і потерпілий темпераментно відгукувався про інженерні здібності автора кріплення. Хтось збирався до лазні (Троїцькі були найближчі), а Розалія Ізраїлівна – до подруги на Гарматну (далекі світи по тих часах). Бабуся казала, що вона відсиділа 16 років і її так били, що в неї досі труситься голова.
Словом, комуналка жила своїм здоровим, повноцінним життям. І раптом посеред цього ж коридору, де проходили найбільш значущі події, якось непомітно з’явилися двоє прибульців. Тільки коли Кроліха (дружина Кроля) трохи не обшпарила одного з них юшкою, з’ясувалося: це студенти розташованого неподалік Інституту фізкультури, які прийшли агітувати нас віддати наступної неділі свої голоси за кандидатів непорушного блоку комуністів й безпартійних до Верховної Ради УРСР та місцевих рад депутатів трудящих.
Сусіди на мить зупинилися, пообіцяли прийти (а куди діватися!) і знов заходилися метушитися в своїх справах. Але студенти дуже хотіли донести до пожильців всю величність майбутньої події. Вони намагалися достукатися до умів й сердець цих недалеких людей, які ще не зрозуміли, що стануть першим поколінням землян, яке житиме за комунізму.
І вони такі знайшли слабку ланку в монолітному комунальному ланцюзі. Це була сестра моєї бабусі, жінка величезної доброти, самопожертви і надзвичайно важкої долі. Вона ніколи не мала власної родини і жила з сім’єю моєї владної бабусі. Тітонька була малописьменна, але добре відчувала нерв внутрішньої та й світової політики. (Коли, наприклад, вона почула по радіо, що сикхські бодігарди вбили Індіру Ганді, то негайно послала мене в гастроном за милом і борошном).
От ви, женщіна, непомильно схопилися за неї студенти, от ви, прийдете голосувати?
Звичайно, дітки, звичайно, прийду! Не хвилюйтеся!
А ви взагалі-то знаєте, за кого ви будете голосувати?
Ні, а яке це має значення? – наївно спитала тітонька.
Ну, як же так можна?! – студенти були вражені й обурені її несвідомістю. – За другого секретаря ЦК нашої рідної компартії України і передову трудівницю заводу «Комуніст», ударницю, яка перевиконала квартальний план на 125%!
Проголосую, проголосую, захвилювалася тітонька, в якої на кухні, на нашій персональній конфорці, вже щось починало булькати. Все буде добре!
Але студенти не вгамовувалися. А ви знаєте, женщіна, навіщо ви за них голосуватимете?
Щоб їм добре жилося, – впевнено відповіла моя прониклива тітонька.
