Письменниця та дослідниця медіа Євгенія Кузнєцова написала свій перший роман – «Спитайте Мієчку» (про не-роман «Готуємо в журбі» ми розповідали раніше). Родинне гніздо – старий будинок у селі, який обступають верби й кущі, «мітохондріальна Єва» бабуся Теодора та її нащадки – жінки, які розлетілися по світі, тягнуть далі й далі нитку життя: сварячись, заздрячи одна одній, осуджуючи й люблячи одна одну, чоловіків і дітей. Іноді жінки повертаються до рідної хати, до бабусі, щоб відшукувати себе, вирішувати, куди рухатися далі.

Магічний реалізм, на якому Євгенія знається як дослідниця, проростає тут, на нашому ґрунті, можливо, не так смаковито і хижо, як у розпеченому сонцем маркесовському Макондо, але від нього нікуди подітися, і не хочеться. Він задає напругу, таємницю, він вабить та обіцяє – от-от щось таке відбудеться, бо шепочуть кущі ожини, стікають соком фрукти, скриплять двері, а Лілічка і Мієчка знаходять нові й нові теми для розмов. До того ж кіт Яков втік і не повернувся – мабуть, щось знав.

Євгенія Кузнєцова. Спитайте Мієчку. Видавництво Старого Лева, 2021

Ввечері вони втрьох сиділи біля садка. Лілічка з Мієчкою простелили на бетонних сходах прабабину ватяну ковдру, червону, як комуністичний прапор, і сиділи, притулившись одна до одної. Для бабусі вони принесли стілець і поставили навпроти себе. Вона вже не могла сидіти з ними на сходах.

– І чого ви поприїжджали? – спитала бабуся.

Її питання ніяк не могло образити, тому що обидві сестри знали, що це питання-переживання.

– Перевал, ба, – сказала Лілічка.

– І довго будем перевалюватись?

– Поки літо скінчиться.

– Нехай.

Вони сиділи так, поки комарі вже перестали звертать увагу на пшикання спреями, поки верб вже майже не було видно у сутінках, поки під ногами не почали повзати їжаки, а в річці не заспівали жаби.

На ніч залишили прочиненим вікно у садок, знайшли нічні сорочки з мереживними рукавами, оборочками за коліньми і ґудзиками на грудях. Ті, що були з ґудзиками на грудях, Лілічка носити не могла, тому взяла і обрізала всі ґудзики до одного й охайно склала їх у вазочку на підвіконні. Ледь світив місяць, шаруділи їжаки і було майже непомітно, що тут пів року ніхто не жив.