За століття з невеликим хвостиком Ірпінь зробив велику кар’єру: від заштатного селища до щільно забудованого міста, і сьогодні заради ЖК з гламурними назвами знищуються старі дачі, зникають санаторії та письменницькі стежки. А ми їх згадаємо.

Стародавні поселення на місці Ірпеня датуються XI–IX століттями до нашої ери. За часів Київської Русі тут проходив фронтір між землями полян і древлян, в XVII–XVIII століттях, аж до 1793 року, – кордон між володіннями Польщі та Російської Імперії, а сьогодні майже по річці Ірпінь проходить границя Києва та області. Нове життя в селища прийшло 1898 року разом із будівництвом залізниці на Ковель, коли біля мосту через річку виникла станція Ірпінь. Ну а де станція, там і дачі – Ірпінь почав хаотично забудовуватися, в лісі прорубали вулиці-лінії, ставили будинки для дачників та хворих, які будуть тут лікуватися чистим лісовим повітрям.

Письменник Микола Носов, дитинство якого пройшло в Ірпені, змалював 1920-ті роки в книзі «Таємниця на дні колодязя»:

«Я уже знаю, что мы живем в Ирпене. А Ирпень — это железнодорожная станция в двадцати пяти километрах от Киева по теперешнему счету (раньше считали на версты). Местность здесь красивейшая: есть лес и река, поэтому у многих киевлян в Ирпене дачи. Но мы, как и другие ирпенские жители, живем здесь постоянно, то есть и лето и зиму».

Будинок на Першій лінії, через існування якого батько Носова іменував себе «домовласником», виглядав ну дуже скромно.

До Ірпеня в різні роки приїжджали дихати хвоєю, збирати гриби та квіти Іван Карпенко-Карий, Панас Мирний, Леся Українка, Олександр Купрін, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька… Влітку 1930 року на дачі в Ірпені жив Борис Пастернак. Зінаїда Миколаївна, друга жінка Пастернака, але на той час дружина піаніста Генріха Нейгауза, для всіх знайшла житло: «Все просили меня, любительницу путешествовать, поехать снять всем дачи. Выбор остановился на Ирпене. Собрали деньги на задаток, и я отправилась в путь. Я сняла четыре дачи: для нас, Асмусов, Пастернака Бориса Леонидовича с женой Евгенией Владимировной и для его брата – Пастернака Александра Леонидовича с женой Ириной Николаевной…» Як зізнавався сам Пастернак, дуже важкий переїзд родини з голодної Москви до Києва мав і «гастрономічну» мету: «…всеобщее мненье, что с продовольствием на Украине все же будет лучше, чем на севере».

В Ірпені не було світла та побутових зручностей, на хвилі розкуркулювання йшли обшуки і хазяї дачі ховали у ліжечку Жені, сина Пастернака, дорогі речі. Але була весела компанія, музика та вірші, і тоді почався новий етап життя Пастернака, нове кохання – тому літо було щасливим:

Ирпень — это память о людях и лете,

О воле, о бегстве из-под кабалы,

О хвое на зное, о сером левкое

И смене безветрия, ведра и мглы.

<…>

В конце, пред отъездом, ступая по кипе

Листвы облетелой в жару бредовом,

Я с неба, как с губ, перетянутых сыпью,

Налет недомолвок сорвал рукавом.

И осень, дотоле вопившая выпью,

Прочистила горло; и поняли мы,

Что мы на пиру в вековом прототипе

На пире Платона во время чумы.

У 1935 році в Ірпені з’явилося те, що складе його славу, – Будинок творчості письменників. Відкрився він на експропрійованій дачі київського купця, підприємця та громадського діяча Івана Чоколова.

Про дачу пишуть дивні дива: коханка-балерина, розбите серце, зашморг на горищі, привиди… Ну, будемо думати, що письменників це не турбувало. І кого тільки тут потім не було: Олесь Гончар, Павло Загребельний, Остап Вишня, Михайло Стельмах, Олександр Твардовський, Ольга Форш… А Максим Рильський 1938 року взагалі оселився в Ірпені на Центральній вулиці, завів чудовий сад і називав ці місця «письменницькою оазою».

1936 року Корній Чуковський побачив Ірпінь таким: «Изумительно живописные места. Дачи писателей на берегу реки. “Дом творчества”, где живут Коля, Щупак, Микола Бажан, Павел Антокольский и П. Тычина. Живет и автор картины “Земля” даровитый Довженко». Довженко, зауважимо, спочатку був незадоволений тим, що письменників поселили не над широким Дніпром, а над непоказною річкою. На пізнішій картині Івана Тюхи – той ідилічний тихий Ірпінь, в якому ловив рибу на юшку Павло Тичина, завзятий рибалка. А після куштування заохочував усіх стрибати через вогнище.

Чуковський продовжує: «Встретили меня радушно — и сейчас же предложили экспедицию за яблоками. Я взял их в “свою” машину — и мы поехали в какой-то идиллический сад, где хозяйка предоставила нам грушевое дерево: только сбивайте сверху, наверху самые спелые. Бажан взял лестницу и стал потрясать верхушку дерева». Хазяйка груші розповіла, що поряд живе письменник, друг дітей, ім’я якого вона забула. Це був Антон Макаренко, і Чуковський пішов до нього знайомитися. Великий педагог доживав на українській землі останній рік – його переслідували за «нерадянські» методи, мало не заарештували як троцькіста. Наступного року Макаренко переїхав до Москви.

24 серпня 1941 року почалася німецька окупація. Нацисти зібрали ірпінців та погнали до Радомишля, де до жовтня тримали в таборі просто неба, – немало дітей та старих знайшли там смерть. Вернулися люди в пограбоване село. В будинок Максима Рильського вселилася комендатура, і поету прийшлося після евакуації заново вчитися жити в тих стінах. Але знищили його колишню оселю не вороги – а новий власник у 2015 році (поки влада готувалася внести садибу до реєстру культурних пам’яток, хоч, правду кажучи, зберігати там вже не було чого).

В 1946–1947 році в Ірпені на вулиці Революційній (тепер Павленка) знайшов притулок художник Федір Кричевський – тяжко хворий, розгублений, одинокий. Тут на честь сотої річниці з дня його народження був встановлений пам’ятник з білого мармуру авторства Бориса Піаніді, ще одного славного ірпінця. Саме Піаніді створив на вулиці Тургенєвській, 18 приватний дім-музей свого вчителя Матвія Донцова, де безкоштовно навчав у художній студії дітей.

Був в Ірпені ще один осередок культури – будинок перекладача Григорія Кочура на вулиці Баумана (нині Кочура). Його домівку називали «Ірпінським університетом», тут отримали «путівку в життя» чимало перекладачів, тут бували Василь Стус, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Василь Симоненко, Іван Драч… 1973 року Кочура, який вже пройшов через сталінські репресії, знов почали нищити, виключили зі Спілки письменників. Про ті важкі часи теж залишив спогади Микола Василенко:

«Того дня їздив до Григорія Кочура в Ірпінь, вітав з днем народження. Він у зажурі. КГБ звинувачує у надуманих гріхах. Хвиля репресій українських патріотів не припиняється. Наступного дня знову зайшов до видавництва. Там сказали, що був дзвінок “згори”, наказали “Переліски” не друкувати. Ось так. Привітав опального літератора з днем його народження – отримуй покарання».

Українських письменників цькували, а Ірпінь тим часом ріс. На початку 1950-х років тут було 12 тисяч жителів, через двадцять років – вже 65 тисяч. Проте централізована каналізація запрацювала тільки в 1975 році, а перша дев’ятиповерхівка з’явилася в 1977-му. Але справжній бум почався у 2010-х, Ірпінь так забудували, що довелося законом заборонити висотні будівлі. Немає вже тієї провінційної тиші, яку бачив колись Сергій Шишко.

Зникали та продовжують зникати пам’ятки, Будинок творчості письменників нещодавно продав частину своєї території, тепер там, де лунали вірші, виростуть нові бетонні мурашники. І відходить у минуле художня та письменницька слава Ірпеня… Хоча один справжній поет – Олександр Ірванець  – у місті сьогодні живе.

Текст: Марина Полякова