«Паркомуна» – легенда. Більше ніж просто мистецький сквот, ніж стихійне об’єднання молодих художників і мистецтвознавців (в особі Олександра Соловйова). «Паркомуна» – це феномен переламного історичного періоду, казанок, у якому поєдналися інгредієнти сучасного українського мистецтва за рецептом, який тоді, наприкінці 1980-х, ще нікому в Україні не був відомий. Молодість, протест, свобода, інтуїція, талант, іронічність – сіль, перець, алкоголь до смаку.
Нова книжка мистецтвознавиці Олесі Авраменко «Паркомуна &…» вийшла в авторській серії «Accent», в якій вже побачили світ видання про Віктора Зарецького, Катерину Білокур, Івана Приходька, Анатолія Криволапа, Олега Тістола… Ця книжка – не індивідуальна біографія, а колективна, дослідження того творчого організму, який утворили художники «Паркомуни». За свідоцтвом Дмитра Кавсана, у сквоті постійно працювали одинадцятеро: сам Кавсан, Олександр Гнилицький, Леонид Вартиванов, Наталія Філоненко, Максим Мамсіков Олександр Клименко, Олег Голосій, Юрій Соломко, Василій Цаголов, Валерія Трубіна, Олександр Соловйов. До цього ядра спорадично доєднувалися інші – художники, фотографи (великий фотоархів «Паркому» створив Олександр Друганов), однодумці, закохані.
Олеся Авраменко тоді, коли сквот утворився спочатку на вул. Леніна, а потім оселився у спустілому будинку на вул. Паризької Комуни, 18-а (тепер вул. Михайлівська, номер інший) – а це 1987–1994 роки, – була молодою мистецтвознавицею. Її спостереження за життям «Паркомуни», зафіксовані у щоденниках, увійшли до книжки. Як і цитати інших свідків і дослідників, особливо допоміг з реконструкцією подій Олександр Соловйов. Він виступив науковим консультантом видання; співупорядником і модератором – Станіслав Скорик.
Мистецтвознавиця пропонує називати той вибуховий період в українському живописі «гарячою хвилею» (а не «новою», як заведено), щоб схарактеризувати його внутрішні інтенції, емоційність, візуальні якості. Вона не тільки пише про кожного художника з ядра «Паркомуни», а й описує контекст, що уможливив народження та існування мистецького феномену, – зокрема, загадує про перебудову, Седнівські пленери й «Живописний заповідник» (про нього тільки-но вийшла книжка Валерія Сахарука). До захопливих описів і професійного аналізу додається багатий ілюстративний матеріал, репродукції робіт і світлини з життя сквоту, знайдені у приватних колекціях.
Олеся Авраменко. Паркомуна &… / Інститут проблем сучасного мистецтва національної академії мистецтв України. Київ: Видавець Бихун В. Ю., 2024
У цій історії є гірка нотка. Художники, які тридцять років тому були хлопцями й дівчатами, поступово йдуть з життя. Давно немає Олега Голосія, першої жертви неспокійної епохи, немає Олександра Гнилицького і Леоніда Вартиванова (його вбили наслідки Чорнобиля), у лютому 2024-го не стало Дмитра Кавсана… На щастя, велика кількість представників «гарячої», або ж «нової» хвилі плідно працює в Україні, хтось став «людиною світу». Але, як демонструє грандіозна виставка «Протагоністи. Живописний заповідник / Паризька комуна», що триває до 30 червня в Українському Домі, різноманітний, щоб не сказати разючий, мистецький спадок тієї хвилі здебільшого знаходиться у приватних колекціях. Його неможливо побачити в одному місці – от тільки на такій виставці, – неможливо системно досліджувати. Після виставки коштовні роботи знову зникнуть з публічного простору, перетворюючи доробок кінця 1980-х – початку 1990-х на мистецтво Шредингера.
Добре, що тепер є книжка «Паркомуна &…», міцна цеглина у майбутній будівлі досліджень українського сучасного мистецтва.
Текст і світлини: Марина Полякова
