Тихий аукціон, скульптури на шовку, тайна вечеря в Солярісі,  ланч Моржа і Тесляра і «3-я улица Строителей» – Марина Полякова рекомендує найцікавіші виставки Києва.

Аукціонний дім «Дукат» (вул. Володимирська, 5)

«Дукат» проводить черговий тихий аукціон, на торги виставлено живопис, графіку, скульптуру та фото, – і, як завжди, кожен з 80 лотів є маленькою коштовністю. Найстаріші роботи, виконані у 1915–1928 роках, належать О. Саєнко, М. Бурачеку, В. Єрмілову, К. Піскорському (його «Всеславний Мордась» – просто-таки колективний портрет влади). Основний корпус лотів – роботи другої половини XX сторіччя та початку нашого. Чимало українських художників за часів СРСР балансували на межі офіційного та неофіційного мистецтва, з одного боку, отримуючи замовлення від Спілки художників, співпрацюючи з журналами та видавництвами, створюючи мозаїки, з іншого – маючи ярлик «формаліста» та «космополіта». І вони тут: Алла Горська, Віктор Зарецький, Ольга Рапай, Володимир Мельниченко, Ада Рибачук, Анатолій Лимарєв, Вілен Барський, Яким Левич, Олександр  Аксінін. Мистецтво останніх десятиліть представляють Олег Голосій, Анатолій Криволап, Олександр Ройтбурд, Матвій Вайсберг, Ахра Аджинджал,  Олександр Животков та інші. Зробити ставки можна в електронному каталозі на сайті dukat-art.com, а можна прийти в «Дукат» і подивитися лоти наживо.

ЦСМ «Білий Світ» (вул. Пушкінська, 21 а)

Якими були кори та куроси, незчисленні гери, афіни, зевси, атлети, воїни, яких вирубали з каменю, дерева та мармуру, ліпили з глини давньогрецькі скульптори? Білими, рожевими, охристими? Ми думали, вдивляючись в цей мовчазний едем, що Давня Греція – то філософи у білосніжних хітонах, які стоять рівно й розмовляють гекзаметром. А скульптура, виявилося, була кольоровою, палала червоним, бриніла синім, сяяла золотом. І люди, які на неї молилися або милувалися нею, були живими: кохали та сперечалися, цілувалися та билися, бігали по камінцях берегом моря, вкривалися потом, торгували на базарі, пили вино, смажили рибу. Давньогрецькі скульптури, які Анна Атоян пробудила від тисячолітнього сну у своєму живописі по шовку, в батиках та левкасах, втратили ідеальність, наповнилися життєвими соками. Злізли з постаментів, взялися за руки й побігли – на пагорби, у трави, до мокрого піску. Почали цілуватися, обійматися, борсатися, скоро в них народяться діти. Еллада перетворилася на Молдаванку, Афіна на тьотю Фіру, яка не менш страшна, коли гнівається на невдалого зятя.

Музей історії Києва (вул. Б. Хмельницького, 7)

Вітчизняні ЗМІ про всяку виставку пишуть «вражає», але тут ми не побоїмося цього слова – виставка живописних та левкасних робіт вражає об’ємами, якістю, насиченістю. Художник Борис Єгіазарян відізвався так: «Один зал, другий зал, одна робота, друга робота, сорокова робота… Нормальний художник одну таку роботу робив би рік. Якесь божевілля! Якась нереальна сила!» Дійсно, рівня, який задає Микола Журавель своїми монументальними роботами, досягти непросто. Для цього, мабуть, треба працювати так, як вміли старі майстри, а ми вже лінуємося. Від творів Журавля віє наснагою, силою, впевненістю. Вони розповідають про великі події та великий час, який не має початку та кінця. Ось «Тайна вечеря», вічний сюжет про любов до Вчителя і зраду. Але в редакції Журавля все це виглядає як сцена з «Солярісу» Тарковського, коли рівноправні класичний живопис, старовинна музика та футуристичний космічний корабель. Христос і апостоли виглядають як космонавти, тече ритм голів-шлемів, фігури занурені в гостро розкреслений інтер’єр, що не нагадує єрусалимську хатинку, сяють металеві смуги – відходить друга ступінь, летімо до Соляріса, до Центавра, до чорних дірок! Цей фокус з часом та простором Журавель показує в кожній роботі, якесь прекрасне божевілля, Єгіазарян правий.

Dymchuk Gallery (вул. Ярославська, 21)

Лесь Подерв’янський, звісно, майстер (не)літературного слова, але, перш за все, художник. На виставці представлено сім його найновіших полотен, присвячених екології у широкому сенсі. Як проявляється присутність живих істот на планеті, як вони взаємодіють з середовищем, як це середовище впливає на все, що в ньому бігає, плаває, літає, будує заводи, палить сміття та розкидає пластик? Подерв’янський підходить до теми на дотиках, на м’яких лапах. Його живопис тече, хвилюється, десь зникає, блідне, десь вступає з новою силою, розбризкує смарагдові та лимонні пігменти. Над сталінським ампіром, над пустинним плацом летить біла сова – можливо, і людей вже не залишилось на планеті, тільки мертві статуї та купка сміття під коринфською колонною.

Національний музей Тараса Шевченка (бул. Т. Шевченка, 12)

Виставка ляльок напередодні Різдва проводиться вже втретє. Окрім українських майстрів, роботи привезли автори з Польщі, Німеччини та Франції, всього десятеро. Ляльки – це дивний світ зі своїм настроєм, своєю тематикою, своїми поціновувачами. В результаті копіткої праці народжуються ельфи, п’єро, міми, принцеси, старі діви з буклями, засмаглі африканочки… Вони могли б населити місто і ходити в гості, пити чай з мініатюрних філіжанок, їсти малесенькі птіфури та розповідати про велетнів, які заглядають у вікна, велетнів, які живуть у сніжній темряві, а перед Різдвом несуть додому цілі дерева! Ляльковий всесвіт оточують роботи Леоніда Берната, який теж, на свій лад, створює казку.

Арт галерея ХудГраф  та Х.Л.А.М. (вул. Межигірська, 23/22)

Світлана Фесенко – людина-оркестр. Вона все робить одночасно і віртуозно: пише, малює, мандрує, розповідає про азійську кухню, бореться зі стереотипами… Здавалося б, її живопис мав би бути непокірним, якоюсь абстракцією. Та ні, з-під її пензля, пера, олівця виходять витончені та благородні – добре виховані – роботи. Акварель і туш поєднуються поважно, мов у вікторіанську епоху… Але ж подивіться на назви – The lunch of Walrus and Carpenter, ланч Моржа і Тесляра, керолівських персонажів, які викликали з моря довірливих устриць та всі до єдиної з’їли. І ось вам мушлі, ось чайничок, гострий ніж, жовті груші, келихи бордового скла, червоні туфельки – все розкидано  на яскравих хустках (трохи шинуазрі). За класичною обгорткою постає іронія, за нею божевільне чаювання, за ним кроляча нора, за нею моря, які починаються біля наших ніг, але ніде не закінчуються, а в них – наповнені вітрила, колоніальні прянощі, захід та схід, вічні пригоди.

IZOLYATSIA. Platform for Cultural Initiatives, IZONE (вул. Набережно-Лугова, 8)

Донна Тартт, авторка роману «Щиголь», так описує українське дитинство одного з героїв, Бориса, – сірі панельні будинки, далеко відставлені один від одного, зимовий вітер, сірі кольори. І на цьому моменті колотиться серце – так! це правда! ми впізнали рідне місто, ми самі росли в такому безнадійному ландшафті. Ми переїжджали з Дніпра до Чернігова, зі Львову до Києва та оселялися знов-таки в панельці на «3-й улице Строителей», одній з мільйона сірих сестер. І сам Олександр Богомаз живе так, і шукає, якими засобами, якою художньою мовою змалювати це середовище: багатоповерхівки, розбитий асфальт, бордюри, майданчики з залізними гойдалками, нехитрий народний декор із шин. Його місто виходить трохи дитячим, трохи наївним, і від того, можливо, не таким страшним, як уявляла собі Донна Тартт.