Чого тільки не вигадують про церкву на честь святого апостола Андрія Первозваного! Говорять навіть, що через неї проходить позитивний енергетичний стовп неймовірної сили. Перевірити це ми не можемо, оскільки храм перманентно зачинений на реставрацію, але достатньо й того, що церква та узвіз під нею – чи не найпривабливіші київські місця, з якого боку не подивись. Добре сказав історик XIX століття Максим Берлинський: «…какъ бы виситъ надъ Кїево-Подолом, представляя вблизи видъ прекрасный, издали величественный».
За відомою легендою, апостол Андрій, який мав проповідувати християнство у північних землях, плив якось Дніпром, побачив високі пагорби, піднявся на самісінький верх (без фунікулера, той був на ремонті) та й поставив на горі хрест. Заодно наобіцявши аборигенам, що тут буде велике місто з багатьма церквами, – так і сталося. Чи то заповіт апостола, чи вдале розташування пагорба на семи вітрах призвело до того, що храми тут зводилися і задовго до Андріївської церкви. Так, деякі історики вважають, що саме тут був Янчин (Андріївський) монастир XI століття. Та й взагалі ґрунт цього краю міста Володимира буквально набитий залишками будівель, храмів, дерев’яних домівок, керамікою, – це добре обжите місце, розорене, на жаль, вщент Батиєм у 1240 році. Сучасний же Андріївський узвіз не завжди був таким широким. Колись він являв собою вузьку дорогу для пішоходів та вершників.
Нове життя почалося 1744 року, коли до Києва прибула цариця Єлизавета Петрівна. Можливо, думку про подорож навіяв «нічний імператор» Олексій Розумовський, український красень, який годував царицю борщами? За два місяці Єлизавета встигла намолитися, надивитися на Дніпро та закласти Маріїнський палац і Андріївську церкву – як сімейну, а не приходську. Обидва проєкти належать майстру бароко, італійцю Бартоломео Растреллі. До Києва він не доїхав, але вгадав – бароко нашому місту дуже пасує.
Оцінити інженерні задачі при будуванні церкви можна з одного погляду на малюнок Михайла Сажина 1840-х років. Всі технічні питання вирішував архітектор-інженер Іван Мічурин. З’ясувалося, що пагорб насичений ґрунтовими водами, і для їх відведення була зроблена дренажна система. Також в основі церкви був побудований потужний двоповерховий стилобат, а от знамениті сходи спочатку були дерев’яними. Над царським храмом працювала вся імперія – чавунне лиття виконували у Тулі, ікони писали у Петербурзі… Сама Єлизавета свій задум не побачила, освятили церкву тільки 1767 року, вже після її смерті, за правління Єкатерини. Хоча церквою царський двір перестав цікавитися і грошей не давав (вона опинилася «на балансі» міста і, як вже сказано, не мала приходу), Єкатерина відвідала її у березні 1787 року, і венесуелець Франсіско Міранда записав у щоденнику: «Затем перешли в церковь Св. Андрея, которая, хотя и невелика, отличается хорошим стилем и правильными пропорциями. Она расположена еще лучше [Софії Київської. – In Kyiv]— в изумительном месте, господствующем над окрестностями. Нельзя себе представить более живописную панораму реки, города и прилегающих полей». Художниця Ганна Криволап погодилася б із Мірандою – оку є де розгулятися.
Занедбаний красень-храм тримався в XIX столітті, як міг. Служби йшли, ремонти періодично проводилися, вода з землі не била фонтаном – то й добре. А між тим Андріївський узвіз, розширений ще на початку XVIII століття, поступово заселявся, ставав все жвавішим. І веселощі тут були зовсім не пуританськими – до середини XIX століття узвіз славився розпустою. 1859 року російський духовний письменник та історик церкви Андрій Муравйов придбав садибу поблизу Андріївської церкви (навіть не уявляючи, яке торжище з’явиться колись на цій площі).
Він круто взявся за наведення порядку, добився переводу борделів на околиці (в Яму!), опікувався ремонтом храму, привіз із подорожей мощі святого Андрія. Муравйов писав про узвіз: «Теперь только горожане начали им любоваться. А до меня никто не обращал внимания на этот забытый, хотя и самый живописный участок старого Киева». Тут він жив, тут і помер 1874 року, коли «поведінка» узвозу була вже геть пристойна. Та й бруду поменшало – за ініціативою губернатора Івана Фундуклея поклали бруківку. 1884 року в будинку біля Андріївської церкви (Десятинна, 14) жив Михайло Врубель, запрошуючи гостей дивитися з балкона на неймовірну панораму Дніпра. 1889-го з’явився на узвозі нинішній будинок 13, де на початку наступного століття оселяться Булгакови, – і коли вони сюди приїхали, вже два роки стояв поруч прибутковий будинок, так званий Замок Річарда, який зробив вулицю готично-романтичною, або ілюстративно-декоративною.
5 серпня 1911 року тоді ще гімназист Костянтин Паустовський тільки-но відніс перше оповідання до журналу «Лицар» та у розпачі бігав Києвом. «День был ветреный. Ветер вздувал над Подолом мусор. Высоко на холме подымался над городом Андреевский собор с серебряными куполами – нарядное творение Растрелли. Красные картуши колонн могуче изгибались». Чекайте, але ж бані Андріївської церкви зелені! Можливо, Паустовський щось плутає? Ні, дійсно, наприкінці XIX століття блискавка їх пошкодила, і після ремонту кияни побачили бані іншої форми, оббиті сірими бляшаними листами. Форму відновили, а колір, який задумав Растреллі, вдалося повернути тільки у 1970-ті роки.
1928 року Андріївський узвіз став вулицею імені більшовика Георгія Лівера, 1932-го служби у церкві припинилися, а пізніше вона стала антирелігійним музеєм. Узвіз жив тихим життям, перетворившись на заштатну вулицю, як на пейзажі Юрія Химича, з різномастими будинками, навіть мазанки ще стояли.
Богослужіння відновилися 1941 року, за німців. Киянка Ірина Хорошунова записала 14 жовтня: «Сегодня у нас «праздник» – Покрова. Мы начинаем праздновать все двунадесятые праздники. Вчера до позднего вечера шла служба в Андреевской церкви. Окна были освещены, и слышалось пение. Служат в церквях, главным образом, по-украински. Покойников теперь провожают на кладбище с крестами и колывом. И так дико и странно нам, поколению, воспитанному атеистами, присутствовать при восстановлении чего-то чужого, давно отринутого, что отбрасывает нас на столетия назад».
Живописний етюд Зої Лерман 1950-х років як раз показує діючу церкву. Але 1961 року атеїсти «втішилися», бо служби знову припинилися, і невдовзі церква стала музеєм, філіалом заповідника «Софійський музей». За другу половину століття вона пережила кілька реставрацій.
У 1976 році актор Олег Борисов згадував, як колись, бувши актором театру ім. Лесі Українки, блукав із письменником Віктором Некрасовим Андріївським узвозом: «Мы дошли до заветного булыжника. Уже видна Андреевская церковь, Растрелли – скоро здесь будут сниматься «За двумя зайцами», но еще не сейчас – через три года!.. <…> Мы остановились у дома 13. Остановились в благоговении. «Может, зайдем? – предлагает Некрасов. – Я тут был всего дважды… Дама, которая мне в первый раз открыла, сильно удивилась: “Мишка Булгаков – знаменитый писатель? С каких это пор? Венеролог был хреновый, а писатель стал замечательный…” Ну что, может, постучимся?» Мы прошли во дворик, поднялись по лестнице, постучали. Никто не открыл». Треба додати, що саме Некрасов «розкопав» булгаковсько-турбінську історію будинку, про що 1967 року опублікував начерк.
Зовсім недовго залишалося до нового повороту в житті Андріївського узвозу – у 1980-ті тут відкрилися перші художні вернісажі, потім з’явився постійний ярмарок. Почалося масштабне знесення старих будинків, хоча узвіз охороняють і на місцевому, і на державному рівні. На початку нового століття церкву знову серйозно реставрували, відводили ґрунтові води – так, в неї дійсно важка доля. Але немає в Києві іншого місця, яке б так любили художники. Цей краєвид змальовували Тетяна Яблонська, Олекса Захарчук, Василь Чегодар, Сергій Шишко та ще десятки, а може й сотні митців. Вибрати найкраще з такого розмаїття важко, ну хай наприкінці буде ніжна акварель Олексія Шовкуненка і слова про Андріївську церкву Олеся Гончара: «Від зустрічі з нею виносиш святощі в душі і кілька днів потім почуваєш себе очищеним, наснаженим…».
Текст: Марина Полякова
